Зараза пацифізму, що розкладає народи християнської цивілізації трохи більше століття, зіпсувала свідомість людей настільки, що багато хто став вважати війну та художнє мистецтво явищами ледь не взаємно протилежними, взаємовиключними. Насправді ж війна часто викликає могутній зліт духовної діяльності, породжує нові витвори й цілі напрямки в мистецтві. Війна надихала письменників, поетів, художників, композиторів на безсмертні твори, й історія дає цьому масу прикладів, зокрема, історія двох світових воєн ХХ сторіччя. Все це доволі очевидно, але, ймовірно, дане явище не може бути достатньою мірою усвідомлене без задовільного пояснення.

Примітивне пояснення, зроблене в пацифістському дусі, звучало б приблизно так: війна, будучи потворною формою людської життєдіяльності, викликає протест у людей мистецтва, таке почуття вони й висловлюють доступними їм засобами. Проте, якби це було так, усі художні твори, навіяні війною, несли б у собі пацифістський заряд, проповідь ненасильства та шкурництва. Тим часом, стан справ — діаметрально протилежний. Зазначені мотиви пронизують творчість лише окремих "творців" (Ремарк, Бродський, Шостакович і т.п.), піднесених занепалою цивілізацією в ранг геніїв не за талант, а саме за сприяння процесові моральної деградації християнських народів.

Справжніх художників, літераторів, музикантів війна приваблює й надихає саме тому, що вона виявляє в людині кращі якості: героїзм, почуття обов'язку, любов до нації. Тому в історії залишаться ті твори про війну, які насичені бойовою героїкою, оспівують людську волю й таїнство самопожертви. Діалектичне взаємопроникнення життя та смерті, що відчувається під час війни набагато більшою кількістю людей, аніж у дні миру, перетворюється на потужне джерело творчого підйому обдарованих особистостей.

Дане пояснення, протилежне пацифістським і гуманістичним "трактуванням", залишається, втім, голим теоретизуванням, не набагато більш правдоподібним, поки не вдасться простежити хоч який-небудь зв'язок між війною та мистецтвом на прикладах історичних епох і особистостей. Яке відношення до війни мали такі явища зльоту людського духу, як мистецтво давньої Еллади або Італії епохи Відродження? Хіба ці феномени не дають нам приклади гуманістичної творчості, яка прославляє прекрасне в людині і, отже, заперечує війну? Хіба біографії багатьох великих художників не дають нам приклади страждань творчої особистості через свавілля і насильство, що панує у світі? Приблизно такі питання передбачаю з боку багатьох.

Почнемо з останнього. Біографії геніальних людей періодів культурного розквіту дають нам не менше прикладів розкриття талантів саме завдяки насильству, що панує у світі. Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Бенвенуто Челліні були не тільки найбільшими художниками, але й найбільшими військовими техніками свого часу.

Леонардо відомий численними вдосконаленнями тодішніх облогових і метальних знарядь, Бенвенуто - виготовленням гармат, ну а Мікеланждело був таким "воєнспецом", що при обороні Флоренції від папських військ у 1527 р. його призначили начальником фортифікаційного будівництва. До слова, у цій кампанії Челліні воював по іншу лінію фронту в посаді певного роду генерал-інспектора артилерії та інженерних військ папської армії.

Навіть якщо не брати все це до уваги, резонно задати питання: чи могло їхнє мистецтво взагалі виникнути, якби не заступництво сильних світу цього, себто герцогів, дожів, кондотьєрів, одним словом — людей Меча? Адже Італія XV - XVI ст.ст. - країна, де безупинно тривали найжорстокіші війни між карликовими державами. А внутрішньополітична боротьба там зазвичай вигравалася своєчасним отруєнням конкурента (Італія епохи Відродження - країна неперевершеного мистецтва виготовлення отрут, багато з яких, зокрема Aqua Tofana, дотепер загадка для хіміків). Незважаючи на це, саме ця країна в ту епоху дала класичні зразки найвищої художньої творчості. Парадокс? Скоріше, закономірність.

Всупереч обивательській думці, війни та часті смерті вели не до огрубіння звичаїв, але навпаки, породжували посилену жагу до прекрасного, причому в першу чергу серед тих, кого звикли вважати головними винуватцями кровопролить — у правителів "воюючих князівств", адже саме вони були основними замовниками шедеврів.

Древня Еллада була настільки ж роздробленою країною, де кожна область безупинно воювала з якою-небудь сусідньою, а цілі міста оберталися в рабство своїми переможцями-одноплемінниками. Усередині ж міст (полісів) тривала нескінченна та жорстока, не гребуючи засобами, боротьба за владу між партіями. Ворожнеча між греками вкоренилася настільки, що їх могли об'єднати в одну державу тільки іноземні завойовники (спочатку македоняни, потім римляни). Останні, використавши допомогу одних греків проти інших, поклали кінець "еллінській свободі", себто взаємознищенню греків. Однак та ж бунтівна та кривава Греція, зуміла стати еталоном античної і, багато в чому, наступної європейської культури.

Періоди культурного розквіту геть не обов'язково пов'язуються із несприятливими політичними епохами. Решта країн у часи міжусобиць дали небагато цінного в художньому відношенні (яскраві виключення тільки підкреслюють загальну тенденцію). У той же час, піки естетичного розвитку серед багатьох народів збігалися з їхнім політичним підйомом. Мистецтво Відродження в Іспанії невіддільне від могутності держави, що розкинулася на просторах трьох океанів, в якій ніколи не заходило сонце.

Час інтенсивного будівництва Британської імперії наприкінці XVII-XVIII ст.ст. позначений розквітом оригінального англійського живопису та архітектури, а рівно й англійської філософії (тобто також і злетом інтелектуально-духовної діяльності).

Франція була законодавицею мод у мистецтві тоді, коли була й великою державою, успішно конкуруючою із самою Англією за панування на океанах. "Золоте сторіччя" російської культури закономірно доводиться на 1-шу половину XIX століття, коли потуга і авторитет Росії після перемоги над Бонапартом піднялися на небувалу до того висоту. Можна привести подібні ж приклади і для інших європейських націй. У перерахованих випадках військова десниця Імперії слугувала надійною охоронницею національної культури, створюючи їй всі умови для розвитку та надихаючи її видатних представників.

Обидві ці різні політичні ситуації - могутня експансивна держава та країна, що роздирається міжусобними чварами - мають один спільний аспект, що виявляє себе у здоровому ставленні до війни як до важливої суспільної функції. У давній Греції, у середньовічній Італії, так само як і у великих державах Нового часу війна була звичним явищем, і тому військова справа користувалася належною повагою з боку держави та народу. Військове ремесло вважалося почесним не через особисті вигоди, що забезпечувалися ним, але через відчутну корисність його для всього суспільства. Тут варто вбачати відмінність від тих країн і часів, у яких війна ставала, в першу чергу, джерелом особистої наживи та велася переважно найманцями.

Характерний приклад у цьому сенсі дає нам роздроблена Німеччина XVI-XVII ст.ст., а ще раніше — Греція перед римським завоюванням. До речі, розвиток найманства в Елладі, втрата загальногромадянського почуття військового обов'язку збіглися із занепадом еллінського мистецтва. Народи ж, які пам'ятали про високе призначення війни, показували себе найбільш здатними й до сприйняття прекрасного у світі й людині.

Розвинуте естетичне почуття неможливе без визнання за ратною працею її вирішального значення в справі охорони людських життів та культурних цінностей. Воно також неможливе без людської гордості й свободи - надбання, яке суспільство часто не може відстояти інакше, як тільки війною. Тому в історії завжди військовий подвиг і справжнє мистецтво йдуть поруч, взаємодоповнюючи та надаючи сенс один одному. Адже у вищих проявах війна — це мистецтво, а останнє — війна за краще, що має людина.