На початку 19-го століття Росія продовжувала завоювання на півдні, дещо ускладнені й уповільнені на Кавказі. Британія справедливо розцінювала це не тільки як загрозу просування Росії в англійську Індію, позначену ще Павлом І, але й сама не проти була «посунути» Росію на Кавказі й Чорному морі, що уявлялося зручним маршрутом для монопольного торговельного судноплавства. Крім того, англійці шукали підходящого випадку припинити раз і назавжди заміри Росії на Босфор і Константинополь (Стамбул).

Росія, очолювана в той час Миколою І, була прихильна ролі «європейського жандарма» і, відчуваючи комплекси «спадкоємиці Візантії» і «третього Риму», просувалася поступово до Босфору з моря та суші, аби встановити свій суверенітет над Константинополем-Стамбулом і заливною зоною. В 1848 році Росія придушує свої чергові польські повстання, потім придушує революції в Центральній Європі, прямою інтервенцією «допомагає» Австро-Угорській імперії в придушенні угорської національно-буржуазної революції, і, погрожуючи подібним вторгненням щоразу всім іншим країнам Європи. Микола І суворо дотримувався принципу т.зв. «дружби трьох імператорів: російського, прусського та австрійського» для того, аби не допустити наближення в Росії революції, подібної до Великої Французької. Для цього він навіть намагався утримати своїх європейських колег від скасування кріпосного  права, і, навіть більш того, намагався переконати насадити деспотію східного типу в країнах Східної та Центральної Європи.

Однак інші государі й держави відкидали ведмежі послуги Миколи І, влучно прозваного «Палкіним». Втім, уже із провалом другого пришестя Наполеона Бонапарта ідея «союзу трьох імператорів» пішла в минуле. Більше того, ще раніше, уже після переможного маршу російської армії в 1813-14 р.р. на Париж росіян стали побоюватися. А найголовніше, європейці не бажали, аби росіяни привносили в Європу свої азіатські деспотичні порядки.

У той же час операції російського флоту в першій половині 19-го століття на Чорному морі й у Середземномор'ї проти Туреччини проходили досить успішно. Відносних успіхів до цього часу домоглися російські війська й на Північному Кавказі. Створювалося враження, що росіяни закріпляться в тому районі навічно.

Накопичені протиріччя стали причиною війни. Приводом же до неї стали кілька військових і дипломатичних інцидентів на Чорному морі та у Європі. Англійці самі пішли на навмисне загострення, щоб створився kasus belli. Англія усвідомлювала свою силу, знала, що Росія зі своїм кріпосним правом, диким барством і повальною бюрократичною корупцією насправді супротивник досить слабкий. Але при цьому слабості своєї не усвідомлює. Наступний крах у таких випадках особливо руйнівний.

Таким чином для Європи з’явився шанс звільнитися від російської загрози хоча б до кінця сторіччя. Адже стратегічне (тобто географічне) положення Севастополя мало на меті  спочатку нависати над Туреччиною, тоді ще османською (мусульманською) імперією. Досить швидко в історичному вимірі в Севастополя з'явилася й інша роль, з успіхом ним спочатку вирішена – кидок на Босфор. За що потім Севастополь, як і вся імперія, жорстоко поплатився. І як тільки армія та вітрильний флот Миколи І з'явився в передмістях Константинополя-Стамбула, а флот кинув якорі в Босфорі навпроти резиденції султана, різко почала діяти Англія. Адже висмоктаний з пальця утиск російських прочан  у Єрусалимі було тільки приводом, а причиною російської експансії на південний схід не тільки й не стільки «повернення” Святої Софії в російське панування, але й перерізання “шовкового шляху” англійської економіки, і трамплін для стрибка не тільки до святих місць, але до гегемонії у всьому Східному Середземномор'ї.

Деяким чином подібна ситуація створюється і сьогодні. І для Заходу, та й усього цивілізованого світу знов постає “Севастопольське питання” по усуненню перешкоди на новому “шовковому шляху” поставки енергоносіїв у Європу й далі.

До речі, я й зараз пам'ятаю, як одного разу в Севастополі нашу бригаду морської піхоти підняли по тривозі по черговому тренуванню на непланові миттєві дії, тобто на переведення бригади в б/г повну наявними силами. Тоді в нас не було своєї техніки, і нас включили в бойовий розрахунок як зведений піхотний підрозділ. Заступник комбрига А.Н. Ковтуненко наказав мені: «Товариш лейтенант, ось ваш взвод морської піхоти! Ваш корабель - МДК-182 (щось на кшталт одноразової самохідної баржі, тільки для пішого десанту)! Ваша ділянка висадження №7 на Кара-Бурун Шелле! Записувати цього неможна! Тільки запам'ятати! Знаєте, що таке Кара-Бурун Шеле?» Мені ніхто з вищестоящих ніколи не говорив, що це за географічний пункт. Та багато хто з них і самі не знали, що це таке. Просто я чув від когось, хто ходив через море, що це – чудова смуга пляжів на турецькому європейському узбережжі Чорного моря перед входом у Босфор. Таким чином, у радянський час для чорноморських морпіхів завдання стояло те саме, що й у 19-му столітті.

Севастополь, як епіцентр військового протистояння, був точкою докладання всіх зусиль протиборчих сторін у всіх чорноморських війнах. От і в Східну (т.зв. Кримську) війну він був узятий із суши при суттєвій перевазі союзників, якщо так можна висловитися, з повітря. Авіації тоді ще звісно не було. Але укріплене місто було розбомблене навісним вогнем союзної артилерії «згори» при повному оточенні з суші. Англійці розрахували правильно. Слідом за фортецею впали й політичні підвалини самодержавства. Епілептоїдно-психопатичне російське барство перебувало в ступорі, імператор Микола отруївся, суспільство – в шоці. Ланцюг подій: застарілий внаслідок відсталості, тупості й бездарності вищих сановників російський флот не зміг змагатися із сучасним паровим, чисельно переважаючим флотом об'єднаної Європи. Він не зміг захистити навіть власну гавань, і був затоплений при вході до головної бухти. Війна перейшла на сухопутний фронт, де відсталі царські війська отримали декілька нищівних поразок одна за одною. У результаті й сама цитадель впала.

Падіння Севастополя стало символічним падінням самодержавної Росії. А причина поразки – сама суть Росії, що постійно тяжіє до деспотичного способу життя разом з усіма супутніми йому національними, економічними, політичними та іншими рисами. Результати поразки – обеззброювання на морі й березі на двадцятилітній (а реально й більше) період. Росії заборонили мати на Чорному морі військово-морський флот, берегові фортеці й батареї, наказали відкрити всі чорноморські порти для вільного міжнародного мореплавання. Навіть Севастополь велено було зробити торговельним портом. Однак другої Одеси з нього не вийшло. Хоч гавань у Севастополі, здавалася більше сприятливою саме для торговельного мореплавання. Але користі в новій якості  Севастополь принести не зумів. Ймовірно, він був нездатний до реорганізації по самій природі своїй. Як, власне, мало на що здатний і зараз.

Видима активність російського, а саме московського бізнесу в Севастополі і нині чомусь не додала йому імпульсу розвитку, як суб'єктові економіки, що вміє самостійно заробляти гроші. Москва, Саратов і деякі інші регіони тільки вкидають туди капіталовкладення, нічого не одержуючи навзамін. Те саме відбувалося тут і при государі-імператорі!

Під час Великої Вітчизняної війни історія із Севастополем повторилася майже по тому ж сценарію, що й у 19-му столітті. Він був узятий зовсім не з моря, а внаслідок загальних невдач на суходолі. Флот, призначений для війни з більш слабким супротивником, ніякого впливу на бойову ситуацію не мав. Знову Севастополь був розбомблений згори, тільки тепер уже за допомогою авіації. Нехай не було вже технічної відсталості царату, але однаково лишилися дикі прорахунки і правлячої верхівки, і командирів невеликих корабельних з'єднань. І знов на порослих ялівцем та вересом пустельних скелястих пагорбах Севастопольщини загинула величезна кількість її захисників, значна частина з яких були моряки, що зійшли на берег. І знову місто впало, незважаючи ні на які людські жертви.

Севастополь оборонявся всіма силами флоту (і береговими, і авіаційними в першу чергу) і одним із кращих армійських з'єднань – Приморською Армією генерала Петрова. Але зрештою скінчилися сили не тільки захисників Севастополя, але й усієї країни – німці рвонули до Волги, Червона Армія чомусь знов розвалилася й побігла від німців убік Сталінграду. І керівництву країни стало вже просто не до Севастополя...

Хотят лі русскіє войни

В 21-му столітті ситуація продовжує змінюватися ще динамічніше. Хоча розвиток геополітики та глобалізації обмежений розмірами планети Земля, та й діалектика розвитку здавалося б рушила з точки рецесії. Наприклад, поступово повертається потреба націоналізму та ізоляціонізму.

На початку 21-го сторіччя дві події стали поштовхами  до наступного розвитку історії. Це атака невідомих арабських терористів на США та Косовський прецедент. Останній був створений не стільки для рішення сербсько-албанської проблеми, скільки для провокування Росії на необдумані дії в районах заморожених конфліктів на Кавказі, у Придністров’ї, а також з метою підпалити конфлікт у Криму. В майбутньому це являє військову небезпеку для України з боку Росії та загрозу анексії деяких областей країни або принаймні їхньої частини. Сам час раптово підтвердив найсміливіші пророкування.

Імперсько-нацистська Росія, щойно прийшла до тями після економічної кризи, одразу напала на найслабшого супротивника – Грузію. При цьому, тут був не простий напад, а спланована, продумана і ретельно підготовлена акція. Росіяни готували напад на Грузію біля півроку. Вони нагнітали обстановку на лініях зіткнення грузинських сил із незаконними збройними формуваннями самопроголошених сепаратистських новоутворень. Управлялася ця масштабна провокаційна кампанія т.зв. російськими миротворцями. А основні військові сили тим часом відмобілізовувалися, зосереджувалися біля кордонів Грузії, висувалися із глибини Росії. Але остаточне рішення Путін прийняв, ймовірно, ще в момент проголошення незалежності Косова. Ця агресія проти Грузії може, до речі, послужити для албанців непрямим сигналом до ліквідації залишків сербських анклавів, які ще залишилися біля кордонів самої Сербії.

Основна увага російських проводирів зараз перемкнулася вже на Україну, в першу чергу на Крим. І програма дій у Криму будується по лінії Севастополь – Крим – Росія. Вогнищем антиукраїнського заколоту однозначно обраний Севастополь. Наразі спостерігається підвищена активність серед різноманітних псевдокозацьких воєнізованих формувань та місцевого активу з числа проросійських відставників. Севастопольське питання не таке просте, як здається деяким українським керівникам вищої ланки.