-         Отар, це ти?

-         Так.

-         Я зараз, - вона переодягалася за шафою. – Тобі телеграма прийшла, на столі лежить.

Він підійшов до столу. На сіруватому папірці – лише три слова: «Терміново приїзди. Батько». Чоловік змінився в обличчі.

-         Мені терміново треба їхати додому. Мабуть, щось із батьком. Йому вже вісімдесят…

-         Коли їдеш?

Він глянув на годинник.

-         Завтра зранку оформлюсь у штабі – й зразу до аеропорту.

Кілька годин польоту до Тбілісі, кілька годин по горах в автобусі – й Отар у рідному селищі. Народ гуляв. Чим ближче до батьківського дому, тим щільнішим й веселішим був натовп. У домі бенкетували. Стіни не вміщали гостей. Лилися рікою віно й пісні. Батько Отара сидів на чолі столу.

-         Сину! Сину!.. - він підвівся назустріч синові, обійняв його та розцілував. – Як добре, що ти приїхав! Сідай, - вказав на місце праворуч себе, - пий вино, - власноруч наповнив Отару келих. – За мого сина Отара, що повернувся до рідного дому!

Гості підняли келихи.

-         Що відбувається, батьку? – запитав Отар, спорожнивши свій келих. – Я думав, щось сталося з тобою, а тут – свято, немов весілля.

-         Весілля, сину, весілля! Скоро й весілля! – Батько засміявся. – Радість у нас: домовилися з Дато, беремо за тебе його доньку Діну. Їй уже сімнадцять. Заручини святкуємо!

Отару на мить відібрало мову.

-         Як – за мене? – нарешті вичавив він.

-         За тебе, сину! – знову засміявся старий і поплескав Отара по плечу.

-         Але, батьку, у мене є жінка…

Старий змінився в обличчі.

-         Ти одружений?

-         Ми разом вже три роки. Вона – хороша жінка, нас обох усе влаштовує…

-         Ти одружений?!?

Подив змінився люттю. На старого страшно було дивитися. Отар опустив очі.

-         Ні. Ми просто живемо разом.

На мить батько завмер, потім – полегшено розсміявся. Знову поплескав сина по плечу.

-         От і добре. Весілля за тиждень.

-         Але я не хочу так одружуватися!.. – спробував захиститися Отар.

-         Мені суперечиш?  - просичав старий.

-         Але ж ми не знаємо одне одного…

-         Наш рід осоромити хочеш? Взяли дівчину – а потім відмовилися? Війни хочеш?! За неї є кому помститися.

-         Але…

-         Мовчати! – батько стукнув кулаком по столу. – Буде так, як я сказав.

Вони дивилися один одному в очі. Отар зрозумів, що все марно.

-         Хоч покажи мені її, - мовив нарешті. Батько кивнув у сторону, де юрмилися жінки.

-         Там вона. Хорошу дружину вибрав я тобі, сину!..

Із Грузії Отар повернувся разом з молодою дружиною. Незабаром у них народився син. Малому не було ще й року, коли приїхали старший брат чоловіка та його дядько, що став старійшиною роду після смерті батька Отара. Вони забрали хлопчика до Грузії. Син, та ще й первісток, мав виховуватися в горах і за законами гір. Дівчинку б залишили. Діна страшно ридала, проте ні вона, ні Отар нічого вдіяти не могли.

Все це відбувалося близько 1980 року. Отар був офіцером радянської армії. Він служив у Таллінні разом з моїм батьком, від якого я й почула цю історію.