Дуже давно, ледь не 1959 року, письменник Олександр Ільченко запропонував мені поставити фільм за його знаменитим тоді романом "Козак Мамай та чужа молодиця". Я багато чув про цього міфічного козака-бандуриста. Але керівництво Міністерства культури ніякі козаки не цікавили, а з усього історичного минулого їхню увагу привертав лише Богдан Хмельницький, який приєднав Україну до Росії. Хто тільки не знімав про це фільми!.. І прекрасний режисер Ігор Савченко. і дещо помпезний - російський кінематографіст Микола Петров і наш Тимофій Левчук. А от тепер ця тема зацікавила Миколу Мащенка. Я ще не бачив його фільм, але тенденція зрозуміла, бо як йдеться про Богдана, то зразу ж згадується Переяславська рада, яка після смерті Хмельницького перетворилася на зраду.

Якби хто наважився написати без брехні

Та годі про цього гетьмана. Темою моєї розмови є загадковий Мамай. Що це за образ? Що він втілює? Чи існував реальний прототип? Я бачив безліч малюнків на цю тему і навіть більш-менш реалістичних парсун, але ніде нічого про Мамая не читав. Та й народних дум про цього козака ніколи не чув. Переконаний, що Ільченко вигадав його з початку до кінця, приписавши йому вчинки та подвиги інших історичних осіб.

У літературі й мистецтві таких прикладів багато. Я звернув на це увагу, читаючи про життєвий шлях історичного Олександра Македонського. З його приводу існують сухі біографічні дати і безліч історій, переважно апокрифів. Читаєш і думаєш: не міг славетний полководець бути водночас у двох чи навіть трьох місцях!.. Та що там стародавні часи... Мені розповів Олександр Петрович Довженко, як створювався образ героя громадянської війки Миколи Щорса. Насправді про нього майже нічого не було відомо. А те, що знали, не влаштувало тодішнє компартійне керівництво. Подейкували, що його застрелили в потилицю свої ж особисти. Ось і приписав йому Довженко героїчні вчинки тих червоних командирів, які на той час, за наказами Сталіна, вже були розстріляні. Але, знаючи це, я дивлюся фільм і ніяк не можу відокремити правду од вигадки. Бо зробив цей фільм геніальний режисер.

Мені давно спало на думку створити в кіно свого Мамая, нічим не пов'язаного з тим, якого вигадав Олександр Ільченко. Я людина конкретна і дуже твереза і мені хотілося б зобразити не черговий символ, а цілком живу людину, взявши за прототипи конкретних козаків. Почав вивчати те, що залишилося від їхніх біографій, та нічого подібного там не знайшов. Виходило так: є сміливий козак - нема бандуриста, є бандурист - немає козаків. Це ж не просто воїн, а поет-воїн, що не тільки грав на бандурі, а ще й складав для своїх дум вірші. Що ж це були за вірші, які в часи жахливих історичних негод (а їх в Україні було безліч), могли піднімати народ на захист батьківщини? Перечитав, мабуть, усі народні думи і злякався: в усіх - плач та стогін! Це точнісінько як у фільмі Леся Янчука «Залізна сотня»: великій загін УПА протягом фільму скоює кілька вчинків: підірвали маленький міст на річечці, яку можна перейти бродом; намагалися врятувати двох українських дівчат від зґвалтування поляками, але так і не врятували. На жаль, історія типова для українського менталітету. А в українській історії, що там дві дівчини, - ґвалтували весь народ! Потім мстили і дуже кривавою була ця помста. Але - потім. А зразу не допускати наруги ніяк не могли. Так і жили, хоч і помщеними, але й погвалтованими. Фізично і морально.

Недарма один з провідників нації Володимир Винниченко скрушно зауважив: «Українську історію неможливо читати без брому». І, до речі, сам зробив вагомий внесок в українські історичні негаразди. І це теж дуже типово для українців. Гарно аналізуємо колишні помилки, щоб зробити нові. Те, що в нас написано про фантастичну політичну мішанину в період з 1917 до 1933 року, не збігається з історичною правдою. Тільки з окремих фрагментів життя і спогадів більш-менш об'єктивних людей можна скласти хоч якусь панораму тих літ. Я захоплений надобдарованістю Михайла Булгакова у «Білій гвардії», але там викладена лише суто російська точка зору, до того ж, зовсім необ'єктивна. Просто величезний талант письменника перетворив її на дещо істинне.

Річ у тому, що позиція української національної сторони так ніким і не була викладена. А якщо й була, то примітивно. Блискуче і доказово писали про ті події лише Микола Хвильовий та Юрій Яновський. Але це вже була третя, тобто червона точка зору. І ніхто як слід так і не розповів про трагедію УНР, про добрі наміри і постійні політичні хитання її провідників. Дуже трагічною була постать Симона Петлюри, який мріяв про одне, а виходило завжди інше. Ніхто більше, ніж він, не боровся з єврейськими погромами. І в той же час ні при кому, як при ньому, не було стільки тих ганебних погромів. Антисемітизм, принесла в Україну російська чорна сотня, але вона знайшла тут дуже здібних послідовників. Тоді «бити жидів» перетворилося з російської народної «гри» на українську.

Якби хтось наважився описати події тих літ без брехні, то на поверхню вилізли б лівацькі гріхи - Грушевського, Винниченка і Петлюри, жахлива різанина в Києві всіх, хто розмовляв українською мовою, вчинена червоними полками Муравйова. Треба чесно написати про ті кляті погроми і отак само чесно - про антиукраїнську пробільшовицьку діяльність більшості єврейських організацій. Не треба боятися, не треба нічого приховувати. Бо це правда. Були і такі євреї, як той же Арнольд Марголін, який поклав на вівтар незалежної України весь свій неабиякий хист і все своє життя. Його вже у п'ятдесяті роки ховала у Вашингтоні ледь не вся українська громада Сполучених Штатів Америки, як одного з провідних своїх діячів. Чому б не описати його життя, а не слати прокльони на адресу негідників Троцького та Кагановича?

І Тарас Шевченко, і Степан Бандера були соціалістами

Треба також взяти до уваги і не цуратися того, що українська громадська думка завжди була соціалістичною. Починаючи з Тараса Шевченка і кінчаючи провідниками ОУН-УПА. Про це невблаганно свідчать постанови III великого збору ОУН(Б) 1943 року, які, вийшовши з німецької в'язниці, повністю підтримав Степан Бандера. Інша річ, що тепер ті, хто вважають себе нащадками ОУН дотримуються іншої ідеології, вважають себе крайньо-правим крилом нашого політичного спектру. Це Слава Стецько привезла в Україну «буржуазний націоналізм», справдивши колишнє визначення радянської пропаганди. А насправді наш націоналізм раніше ніколи не був буржуазним. До того ж, сучасна українська буржуазність не має навіть тих благородних рис, які колись мали Те-рещенко і Ханенки. Це просто жадібні лобуряки. Тепер про них складаються телесаги. І не з осудом, а з величезним пієтетом і співчуттям до їхніх недолугих переживань. Таким чином канонізується невіглаське хамство.

І що цьому протистоїть в інформаційному просторі України? Криваві американські бойовики і безкінечна низькоякісна попса. А наші українські висококоштовні історичні блокбастери - це дещо дивне, яке не відповідає історичній правді. Як держзамовлення, варто робити лише патріотично-пропагандні фільми або твори високого мистецтва. Ні того, ні іншого не побачиш у всій цій псевдоісторичній макулатурі.

Десять мільйонів "баксів" на пошуки предка

Однак знову на нас суне двосерійний блок-бастер про гетьмана Калнишевського під гаслом, що він був предком Президента Ющенка. Сценарій - черговий набір з козацької тематики. Режисер - не поганий і не видатний, але дуже спритний, що вміє потрапити «в русло». Перед цим він ледь не склепав чотирисерійний фільм про Леоніда Кучму. Та не пощастило - той пішов з посади. Тепер загнуздав предка Ющенка. Як на мене, то глибоко впевнений, що Калнишевський ніякий не предок Ющенка. Це таке розповсюджене прізвище, що второпати абсолютно неможливо. Переконаний: цю версію висмоктав з пальця великий фантазер Данило Кулиняк. Він полюбляє струшувати світ подібними сенсаціями... Гадаю, що потім сам з цього сміється.

А тепер цей недолугий опус зжере 10 мільйонів гривень. Що з цього вийде? Звичайний історичний бойовик на кшталт «Білого башлика» того ж режисера Савельєва. Тоді, щоб це справді дивився широкий глядач, треба витратити не 10 мільйонів гривень, а щонайменше 30. І робити не тенденційну «заказуху», а такий собі козацький вестерн, який дивитимуться в усьому світі і він не тільки окупиться, а й дасть прибуток. Хоча, чесно кажучи, і 10 мільйонів баксів - це не сума для справжнього бойовика. Щоб отримати гарні гроші, треба вкласти в такий фільм теж чималі, іноді кошториси таких фільмів сягають 100 мільйонів зелених і більше. А в нас немає таких грошей, ще й бракує вміння подібне робити. Ні творчого, ні постановочного, ні технічного. Тому це кон'юнктурна авантюра.

Що аристократи, що марсіяни

Про історичне телевізійне «мило» й згадувати не варто. Хоча б та ж «Роксолана». Чи новітнє амікошонство під назвою «Таємниця маестро». А чого варті «Привіт, Моцарте!», «Бувай здоровий, графе Орлові» Справа не в цих привітаннях, бо вони ж якось віталися поміж собою. Справа в тому, що всі генії духу і титани державної думки схожі на свинопасів і сучасних бомжів. Воно й правда - брати Розумовські потрапили з грязі в князі. Тоді на цьому треба й грати. А тут вся російська аристократія - збіговисько слуг, які зображують своїх хазяїв. Це і в манері поводження, і в мові, у діалогах. Аристократи можуть бути і гидотними, і збоченими, і підступними. Але за сутністю. А от за формою вони, що не кажіть, залишалися аристократами. А таке враження, що режисер фільму знає про манери російської аристократії стільки, скільки про поведінку марсіян. А коли це помножується на українську мову, абсолютно неприродну для аристократичних російських кіл, то виходить посміховисько. І зовсім не через те, що українська мова нешляхетна. Треба тільки цю шляхетну мову знати. Є прекрасне слово «лячно». Але коли в одному з наших фільмів його вимовляла графиня, це було смішно. І таких прикладів безліч, зокрема з «Таємниці маестро».

Я категоричний противник того, щоб статус російської мови зрівняли зі статусом української. В умовах, коли наша держава ще повністю не сформувалася, зробити таке було б помилково і навіть злочинно. Це смішно, що росіяни (та й багато українців), проживши на цих теренах майже все (а то і все) своє життя, так і не вивчили українську мову. Спробували б вони таке зробити в інших країнах! Хоча б у тих же Сполучених Штатах... Чи у Франції, у Німеччині, Польщі... Хотів би я там подивитися на таких... Дуже складна і незвична для слов'ян мова - іврит. Але всі слов'яни, що живуть у Ізраїлі, вивчили її.

Державна - це мова протоколу й Документів Тут недогляд може обумовити негативні наслідки. Може просто розвалитися наша зовсім не моноетнічна держава. Більшість білорусів не знає своєї мови, але вони у своїй масі білоруси і незнання своєї мови факт прикрий, але не фатальний А для нас мова - це стрижень, на якому тримається вся державна конструкція. Шведська мова у Фінляндії, як друга державна, це не більше, як данина минулому, примха й не більше, бо шведи - лише 7 відсотків населення і всі вони прекрасно володіють фінською. Канадський приклад теж не дуже типовий. Хоча франкомовне населення становить аж 30% і французька мова є другою державною, але де Франція і де Канада... Однак сепаратизм і там є великою проблемою.

У нас же Росія поряд, і є велика небезпека розчленування України. Може, тільки українська мова все й скріплює. Галас російськомовної меншини про утиск їхніх мовних прав - безпідставний та смішний. Практично вся періодика російськомовна. Українська - так, для годиться. У Криму лише одна україномовна гімназія. Майже така ж ситуація в містах Донбасу. Не набагато краща в Харкові та Дніпровському регіоні. Тому й виникла проблема захисту української мови. Але найкращою формою захисту, як відомо, є наступ. Ось і вчиняють огидний російськомовний спротив, який і в дуже поміркованих українців викликає справедливе обурення та протидію.

Але, визнаю, що в цій суперечці часто спостерігаються досить-таки ідіотичні перегини з боку пропрезидентських сил. Ці безглузді субтитри на російських фільмах, які заважають дивитися стрічки, ніщо інше, як відверте знущання над здоровим глуздом. Ну хто в нас не розуміє російську мову? Який сенс перекладати російські тексти? Інша річ - англійська та інші мови. Їх мало хто в нас знає. І тоді, чому російська, а не українська мова? Повна Дурня, коли російські аристократи розмовляють по-українськи. І не менша була дурня, коли за радянських часів нас примушували, щоб українці у фільмах розмовляли по-російськи. Згадайте, якою мовою були зроблені навіть фільми Довженка і Савченка.

А взагалі, справа навіть не в мові. Гоголь писав українські твори російською мовою і вони не переставали бути українськими. Кіномаячня наших останніх років часто робилася й по-українськи. Але насправді там українства практично не було. Треба зрозуміти, що коли Шекспіра ставлять у Києві українською мовою, він однак залишається англійським драматургом. Національний дух, бажання зрозуміти ментальність і дух свого народу - ось що має бути в українських фільмах. Але переважна більшість наших кінорежисерів (і старих, і молодих) не здатна на це, бо в глибині душі не є українською. Тому й маємо погані і дуже гарні окремі фільми, які можна віднести до розряду стрічок, зроблених в Україні, а не до розряду українських фільмів. І справа тут не у паспортній національності режисерів. Це прекрасно довів Сергій Параджанов. Річ у внутрішньому відчутті. Перефразовуючи Кузьму Пруткова, можна сказати:  "Хочеш бути українцем? Будь!". Треба, насамперед, думати про духовний і національний розвиток свого народу, а потім уже про фестивальні нагороди. А то, як у фільмі А. Вайди - "Все на продаж!"

Тому я вважаю хибною нинішню кінополітику Міністерства культури і туризму надання державних замовлень на фільми. Треба, щоб держава замовляла фільми, корисні суспільству. Як це робиться в Росії, де проголошено, що фінансуватимуться (і фінансуються) патріотичні фільми, зроблені в тих жанрах, які охоче дивиться глядач. Найпромовистіший приклад — «9-а рота».

Більшість фільмів не субтитрувати треба, а - не демонструвати

Рейтинги, які виставляють наші кінознавці українським фільмам, хіба об'єктивно оцінюють інтелектуальний рівень нашого кінознавства? Якщо найвищі бали вони поставили Бадоєву, Кібальчуку і Байрак, то про що тоді далі говорити? У нас немає кваліфікованих суддів, тому можна знімати що завгодно. І можна майже щовечора крутити на телеканалах «напівпорнуху» (а то й порнуху). Зрідка зустрічається прекрасний фільм Бертолуччі «Мрійники». Усе інше найчастіше - похабний непотріб, де сюжет - лише привід для демонстрації статевих актів. Багато російських фільмів треба не субтитрувати, а взагалі не демонструвати. Бо дуже часто це взірці несмаку й бездарності. Таке ми й самі можемо легко виробляти. Знову повторюю: це не стосується телесеріалів, бо вони ані до мистецтва кіно, ані до мистецтва телебачення відношення не мають. Єдиною їхньою оцінкою можуть бути електронні рейтинги, які невблаганно свідчать: чим огидніше «мило», тим вищий у нього рейтинг. У наш час ринкової економіки можна робити що завгодно, аби платили гроші. Я ставлюсь до цього поблажливо, бо для зжебрачених духом це єдина розвага. І, що не кажіть, краще «балдіти» від дурних серіалів, ніж від горілки, наркотиків та ігрових автоматів.

Мене дуже розсмішив полум'яний напад Володимира Корнілова на голову Держкіно Ганну Чміль у газеті «2000». Він звинуватив її в тому, що вона забороняє його російськомовній дитині дивитися мультики на рідній мові. По-перше, було б добре, якби його дитина вчила українську. По-друге, якщо це не українські чи англомовні мультики, то чому б їх не демонструвати в українському варіанті? Але не всюди. Є в нас, на жаль, регіони, де варто показувати російською мовою навіть українські фільми. Це маячня, коли кажуть, що україномовні фільми можуть призвичаїти росіян до української. Вони просто не дивитимуться їх. Із цим треба рахуватися. Я глибоко переконаний: якби ми робили такі українські фільми, які б викликали шалену глядацьку зацікавленість, то їх би незалежно від мови дивилися б усі. Мови ж дуже близькі. Не можу забути, як ще за радянських часів наш журнал «Всесвіт» надрукував «Хрещеного батька» Маріо Пьюзо, в той час, як в Росії його ще не переклали. Сам бачив, як на Київському вокзалі у Москві торгували цим «Всесвітом» втридорога. Переконаний, що більшість з тих, хто дивиться гидотні телесеріали, часто навіть не думає, якою мовою вони зроблені.

Пана Корнілова надзвичайно турбує, що іноземні фільми перекладатимуться українською, а не російською. Але чому його не турбували, що впродовж багатьох років Ганна Чміль сприяла продукуванню усілякої (і російської також) сюрреалістичної маячні, яку ніхто не хотів дивитися і слухати будь-якою мовою? Чомусь цього пана зовсім не засмучувала (навіть у гарно поставлених фільмах) їхня безсоромна і жорстока аморальність. Пригадую, як одному головному редактору нашої кіностудії "таланило" з десяти рішень ухвалювати 10 хибних, а звільнили його з посади зовсім не за це, а за якесь дрібне грошове шахрайство. Ще приклад: моя колежанка по ВДІКу казала своїм численним коханцям: «Робіть зі мною, що завгодно, тільки не торкайтеся грудей! Вони для моєї майбутньої дитини!». Хіба вся проблема в тому, якою мовою показуватимуть мультики? Драма в тому, що держзамовні фільми не національні, аморальні, не зрозумілі глядачам, часто бездарні й просто дурні. Погано, що ми купуємо за кордоном і подаємо глядачам відвертий кінонепотріб. Хіба не про це треба дбати найперше.

Якщо б після статті Володимира Корнілова, великого знавця Конституції і параграфів законів, зняли б пані Чміль з посади за якісь там мультики, то це було б величезною несправедливістю. Бо пані Чміль за обидва терміни перебування на найвищій кінематографічній посаді доклала чимало зусиль, щоб справді національне кіно не знімалося в Україні. Вона декларативно не заохочувала людей до знімання патріотичних стрічок, розрахованих на широку глядацьку аудиторію. Та навіщо він її звинувачує у русофобії, якщо фактично вона - українофобка?

Про Батьківщину можна думати будь-якою мовою

Господи! Якби найвищому керівництву країни, врешті, стало зрозуміло, що для знімання високоякісної (чи хоча б корисної для держави) кінопродукції потрібна лише одна розумна, патріотична, толерантна й порядна людина! Знайти таку дуже важко. Але можливо. Наше кіно, на превеликий жаль, забуксувало в болоті непролазного глупства, невігластва, протекціонізму і корупції. (Хоча масштаби корупції у цій галузі, гарантую, значно перебільшені).

І не треба, як це робить Володимир Корнілов, звинувачувати в усіх бідах пана Табачника. Він винен лише в тому, що так довго терпить відверте неподобство. Ніхто не знає істину в кінцевій інстанції. Але з системи її доведення все ж зрозуміло, хто до неї ближче. І гидко посилатися на параграфи законів, коли відверто порушується елементарна логіка. Ми всі живемо у суверенній Українській державі. Не рахуватися з цим, відкидати це - державне самогубство. Може, пану Корнілову й не лячно раптом опинитися не у суверенній державі, а у російській провінції? А мені лячно. Хоча я зовсім не націонал-екстреміст й дуже люблю російську мову та могутню російську літературу.

Однак дуже хотів би бачити на українських кіноекранах справді гарні, моральні і високопрофесійні українські фільми. Національні не тільки за формою, але, головне, за духом. Це була б важлива цеглина у фундаменті будівництва нашої культури, нашої держави.

Я хотів би, щоб на наших екранах проплив казково-реальний козак-бандурист Мамай. Не така безлика й бездуховна примара, як у стрічці Леся Саніна, а справжнє втілення нашої національної душі. Глибоко переконаний, якби в Україні існувала більш-менш чітко висловлена національна політика у царині кіно, то ті режисери, які тепер бавляться сюрреалістичними, незрозумілими пересічному глядачеві вправами, безумовно, почали б працювати у дійсно українському напрямку, потрібному нашому народові. Бо на теперішньому шляху, якщо й виростають якісь фестивальні плоди, то вони почасти отруйні і непридатні для нормального вжитку.

Колись за радянських часів співали: "Раньше думай о Родине, а потом о себе". Що ж непогане гасло і для наших часів.