-         Прокидайся-я…
-         М-м-м…
-         Давай вставати, уже світло на вулиці.
-         Будильник іще не дзвонив…
-         Так сонце ж встає! Який смисл іти на рибалку, коли сонце вже встало?

Тут задзвонив будильник, і чоловік мусив-таки вставати – тепер вже на законних підставах. 4.30 ранку. Він пропонував прокидатися о п’ятій, я – о четвертій. Зійшлися на середньому арифметичному.

Риболовля розпочалася із полювання. Дідусь показав місце в саду, в якому водяться черв’яки. Те, що ми зловили, більше нагадувало змій – довге, товсте і надзвичайно рухливе. У банці воно сидіти не бажало й рвалося на волю. Я запитала, що з це ними. Чоловік відповів, що черв’яки – найбільш вільнолюбні з усіх живих істот, і швидко гинуть в неволі…

Рівно о 5.00 вийшли з подвір’я. Було вже добре видно. Хіба це риболовля? Мені казали, що вудочку треба закидати із першим променем сонця! Чоловік запропонував повертатися – однаково вже все пропало. І ми пішли. За кілька хвилин нас обігнав сусід на велосипеді – за словами дідуся, досвідчений рибалка, котрий ходить на риболовлю щодня по двічі на день. Коротше, ми не спізнювалися.

На дамбі, що перекрила посередині одну з дніпрових заток, сиділо вже з п’яток рибалок різного віку. Чоловік пошепки порадив мені прикидатися хлопчиком: жінка на риболовлі – погана прикмета. Я подумала, що це добре. Ми то в прикмети не віримо. А ті – нехай. Менше зловлять – нам більше дістанеться.    

Півгодини підготовки снастей – і в мене в руках опиняється справжня вудочка. З котушкою, поплавком і двома гачками. Правда, закидати її сама я не змогла, це робив чоловік. І черв’яків насаджував теж. Огидне видовище. Виявляється, треба не просто проколоти черв’яка де-небудь посередині, а «натягнути» його на гачок, як шкарпетку на ногу. А він звивається, виривається. І потім, після години підводного плавання, все ще живий. Грінпіс плакав би.

Риба ловилася. Але не в нас. Коли в тебе не клює – це ще півбіди. Найнестерпніше в риболовлі, це коли хтось ловить, а ти – ні. Перші години дві я напружено «ловила». Слідкувала за найменшим рухом поплавка, ні на що стороннє не відволікаючись. Правда, помилувалася кілька секунд рожевим світлом, що розлилося навколо зі сходом сонця. Рожева вода, рожевий серпанок над водою… Гудять вдалині кораблі… От, усю рибу нам розлякають!

Чоловік сказав, що головне, коли клюватиме, голосно кричати. Щоб оглушити рибу. Я так і не зрозуміла, жарт це був, чи ні. Пару разів клювало, проте брак досвіду завадив вчасно підсікти. Сусіди за цей час натягали купу риби. Один – штук сім, другий – п’ять, третій, здається, три чи чотири. Приховуючи заздрість, жартівливо запитали, чому у них клює, а в нас – ні. Виявилося, що ми ловимо не на ту наживку. Черв’яків риба їла вчора, сьогодні ж їй до вподоби мастирка – глевка суміш манки та горохової муки. От такі вибагливі гастрономи ці риби.

…А потім я впала в транс. І стало всеодно. Абсолютно тиха гладь води, абсолютно нерухомий поплавок – і все. Близько дев’ятої до нас навідалася мама. Подивилася і запропонувала йти додому снідати – рибою, посмаженою вчора. Я готова була здатися одразу. Проте, розуміла, що, коли піду з мамою: 1) чоловіки залишаться – ми їх до другого пришестя не дочекаємося; 2) мене більше ніколи не візьмуть на риболовлю. Дідусь подумав і теж погодився йти снідати. Чоловік сказав, що не піде до першої риби – а потім розіграється азарт, і!.. Мама перемогла. Деякою розрадою стали гроші, знайдені  дідусем на дорозі. Мама з бабусею пропонували купити на них риби в тих, хто її зловив. Ми з обуренням відкинули цю ганебну пропозицію.

А жінка на риболовлі – ніяка не погана прикмета. Ми саме виходили з дамби, коли жінка-рибалка, яка щойно прийшла, витягала з води нехилу рибу.