28 липня, у свято Рівноапостольного князя Володимира, на сайті “Оглядач” відбулася прес-конференція, присвячена святкуванню 1020-річчя хрещення Київської Русі.

У прес-конференції взяли участь: лідер БРАТСТВА Дмитро Корчинський та директор Української філії Інституту країн СНД Володимир Корнилов.

Елена: Впервые услышала о Вселенском Патриархе, в чем проблема? Что его визит привнесет в Украину?

Дмитро Корчинський: По-перше, завжди приємно, коли Україну відвідують високі церковні достойники, і нам приємно було подивитися на цю видатну особу. По-друге, перед Ющенком, наскільки я розумію, стояло два завдання: завдання-максимум – просунутися по шляху створення помісної церкви. Це завдання не могло бути вирішено ні в цей приїзд, ні в наступний приїзд, тому що це довгий процес. Завдання-мінімум було виконане: Ющенко намагався зробити так, щоб 1020-річчя хрещення Русі не перетворилося на бенефіс Олексія ІІ. Йому це вдалося. В цьому смислі релігійна картина України стала більш об’ємною і, відповідно, більш цікавою. Українці – це повноцінний народ, який вимагає не тільки хліба від влади, але й видовищ. Ці видовища були забезпечені.

Олег: Москва своим движением на восток, сближением с Китаем и мусульманским миром уже давно поставила крест на Православии. Вопрос к Дмитрию: когда вы поедете в Россию помогать братьям делать революцию, поскольку известно, что вы неравнодушны к проблемам притеснений славян наследниками хазар (Дмитрий понял про кого идет речь)?

Дмитро Корчинський: Я все-таки вірю в російський народ, в те, що він сам у себе зробить революцію, і не одну. Не хочеться говорити про «наследника хазар» - я думаю, ми так само можемо посперечатися про цей високий статус. І ми в якійсь мірі спадкуємо хазарську спадщину.

Користуючись нагодою, хотів би висловити своє розчарування тим, що статус людей, які зараз займаються висловленням московської точки зору в Україні, сильно понизився. Затулін, Лужков – це третьорядні персонажі. Раніше, коли цим займалися такі гіганти, як Максим Курочкін, все було цікавіше. Це були люди зовсім іншого польоту.

Владимир Корнилов: Я не знаю, кого вам надо прислать (смеется).

Татьяна: Господа, выскажите, пожалуйста, свое мнение по такому вопросу. Одним из аргументов против создания единой поместной церкви в Украине является якобы стремление сохранить "духовное единство трех братских народов". Однако история и нынешние наши отношения говорят о том, что наше "братство" - миф чистой воды. Никогда этого не было, а были политические союзы, политическая целесообразность, не более. Как вы считаете? И если это миф, то упор на нашу общую славянскость в деле церковного единства - не есть ли махровый нацизм, отвергающий слова апостолов о том, что во Христе нет ни эллина, ни иудея? Или есть более православные народы и патриархии, а есть менее православные? Почему патриарх Варфоломей - это плохо, а патриарх Алексий - это хорошо? Они что, не в равной степени православны? Не хочется, чтобы о православии говорили как об иудаизме, который называют национальной гордыней, возведенной в ранг религиозной добродетели. Откуда такой нацизм в церкви? Насколько верна теория русского народа-богоносца? И что за бредовая идея о таком "коллективном бессознательном" православии?

Дмитро Корчинський: У російського народу були, безумовно, правильні ідеологеми. Безумовно, кожен нормальний народ має оголосити себе «богоносцем», носієм цивілізації чи носієм свободи. Росіяни вирішили бути богоносцями і це правильна політика. Вони правильно цим користуються.

Українці мали би зрозуміти, що 21 століття – це століття релігійних війн. Тому потрібно позиціонувати власну національну ідею по відношенню до релігії. Ми би мали проголосити себе, скажімо, «землею призначення». Пафос не в тому, що людська історія почалася на території України, що перший неандерталець був українцем, а пафос у тому, що вона тут закінчиться, на нас. Можливо, тут відбуватимуться важливі події, пов’язані з Армагеддоном – ми всі візьмемо в цьому участь. Безумовно, на боці Сил Світла.

Тим не менше, ми люди православні. Ми віримо. Ми маємо вірити в те, що і в нас є своя місія, і нас можуть обрати. Будь-яка нація не має сенсу сама по собі. Вона має сенс тільки в тому смислі, що вона в руках Бога є інструментом, виконує якусь місію. Безумовно, Україна повинна дочекатися цієї місії і виконувати її.

Як тільки ми відходимо від пропаганди і починаємо розбирати «чисто по поняттям», все стає зрозуміло. Скажімо, Олексій ІІ, як православна людина, безумовно, глибоко занепокоєний тим, що частина українських православних, як він вважає, неканонічні. Вони неканонічні, тому що він їх не визнає. Тобто кілька мільйонів людей не спасуться, тому що їх не визнає Олексій ІІ. Найлегший спосіб відкрити їм дорогу до спасіння – визнати їх. І в мільйонів людей в Україні відкривається дорога до спасіння. Олексій ІІ так не робить. Переконати він їх не може і не може визнати. Тобто він каже: «Добре, я вас всіх посилаю в пекло».

Як тільки ми відкидаємо політичні пропагандистські моменти, все стає дійсно трохи дивним. Хто тут православний? В мене таке враження, що в нас православних небагато. Ми з Корніловим – от і все (посміхаються).

Владимир Корнилов: Я думаю, что у нас чуть-чуть больше православных, чем только я и Дмитрий. Я не хотел бы, чтобы на этой земле были религиозные войны, не хотел бы, чтобы у нас творили Армагеддон.

На самом деле, все разговоры о создании какой-то особой миссии, национальной идеи и т.д. как правило, не имеют под собой никакого основания и никакого смысла. На какой круглый стол ни придешь, постоянно различные политологи, богословы, государственные деятели сидят и изобретают, причем, довольно низкого интеллектуального уровня, национальную идею для Украины, какую-то миссию очередную. Я не видел еще народа, где подобные миссии сидели и изобретали на подобных политологических тусовках.

Вмешательство государства в такие чувствительные сферы, как то: религия, язык, геополитические приоритеты населения, как правило заканчивается совершенно обратным эффектом. Все разговоры о создании единой (единой!) поместной церкви в итоге усугубляют раскол, вносят в отношения между верующими и церквями совершенно обратный эффект.

Что касается тезиса: «Признайте их каноническими и откройте дорогу в рай» - точно так же можно сказать: господин Филарет, откажитесь от этого и откройте своим приверженцам дорогу в рай. Все прекрасно понимают, что таким подходом церковные вопросы не решаются. Если бы все вопросы решались таким образом, то у нас сейчас практически каждый храм был бы отдельной поместной церковью.

Затон: Для чего Ющенко объединять Православие? Грызутся они между собой, ну и на здоровье. В нашей стране все друг с другом грызутся, это даже забавно...

Дмитро Корчинський: У Ющенка є якась амбіція залишитись в історії. Найлегший спосіб сьогодні залишитися в історії – не через воєнні успіхи, не через економічні досягнення, а через участь в церковних справах. Яка б ця участь не була – позитивна, негативна, успішна чи не успішна – в церковній історії так чи інакше вона залишиться. І тому, як людина, яка хоче залишитися в історії і має дедалі менше шансів залишитися в українській політиці, він вчиняє саме так.

І є момент, який торкається всіх нас – тих, що живуть в Україні. Православ’я прийшло на Русь через Київ. Коли при живому Києві, при Києво-Печерській Лаврі чути слова «Московський Патріархат» - це все одно, що «Рязанський Патріархат», «Житомирський Патріархат». Київ же існує. Тому найлегший спосіб подолати ці розколи, - Олексію ІІ переїхати до Києва і оголосити себе Патріархом Київським – і проблем немає. Ну, довелося б ходити не на Стару площу, а на Банківську вулицю, але в принципі Банківська вулиця нічим не гірша, ніж Стара площа. І головне, що Печерська Лавра – це значно «крутіше», ніж Троїце-Сергієва Лавра.

Тут Ющенка можна зрозуміти. Він хотів, щоб історична справедливість і просто здоровий глузд були скоріше відновлені, і Патріархат був би один у нас – Київський.

Владимир Корнилов: Но через Константинопольский…

Дмитро Корчинський: Він так бачить цей світ.

Владимир Корнилов: Ющенко сам постоянно подчеркивает свою роль в своих выступлениях. В частности, он постоянно подчеркивает, что государство не имеет права вмешиваться в дела церковные. И при этом постоянно, упорно в них вмешивается. По сути дела, он сам себя и осуждает за то, что он перед этим говорил.

Я не думаю, что он войдет в учебники истории не то, что святой, но даже как сподвижник.

Олексій: Не кажется ли вам, что раскол состоялся одновременно с созданием Московской митрополии?

Владимир Корнилов: Мне так не кажется. На самом деле, расколов было много. Если посмотреть на историю расколов, в частности, в Украине, на территории, которая сейчас называется Украиной, можно насчитать с десяток расколов.

Само собой, дело не в создании Московской митрополии.

Дмитро Корчинський: Ми пам’ятаємо, що Московську митрополію довгий час не визнавали, тобто вона була в такому статусі, як зараз Київський патріархат. Її визнали надто вже згодом.

Владимир Корнилов: Вместе с тем, мы знаем множество подобных «прожектов», как УПЦ КП, которые заканчивались ничем. Очередной проект, который вынашивает Диомид по созданию Русской Православной Церкви, я думаю, тоже закончится ничем, как этот проект господина Филарета (Денисенко).

Артур Григорян: Если Православие является базовой составляющей нашей идентичности, насколько реальны попытки оторвать Украину от России нынешнего руководства страны и какие последствия они могут иметь?

Дмитро Корчинський: Скільки у світі існує ісламських держав, і це зовсім не шкодить арабському світу, а, навпаки, допомагає. Скільки існує католицьких держав, які часто і воювали між собою, але католицькій церкві при цьому нічого не загрожувало. Так само, і православних держав має бути якомога більше. Взагалі, в світі глобалізації, мережеві структури мають перспективу. Подивіться, на всіх цих святкуваннях 1020-річчя Хрещення Русі ми бачили «церковний бомонд». А вони — члени однієї Церкви з нами. Перебувати в Церкві – це дуже інтимна річ, це братські стосунки. Наявність церковної бюрократії – без неї нікуди не дітися, - але це те, що руйнує будь-яке братство. Бюрократія відчужує нас від Церкви, в тому числі і від Бога.

Тому в цій ситуації, що в нас зараз є, краще, аби було не п’ять патріархів, а п’ятдесят, п’ятсот патріархів. Будь-якому віруючому треба мати можливість потримати патріарха за рясу. Єпископів має бути більше. На кожну тисячу віруючих має бути єпископ, тому що єпископ, до якого не можна достукатися, це не єпископ – це Бог його знає що. Нам потрібен такий священник, який піде з нами в тюрму і піде з нами на війну, священник, який є нашим братом. Яку проповідь може прочитати мені патріарх, який боїться вийти за межі власної резиденції в своєму облаченні? (Патріарх Константинопольський Варфоломій – ред.) Яку проповідь може мені прочитати Московський патріарх — людина, яка дійшла по кар’єрному зросту за радянських часів. Жоден нонконформіст не зміг би стати єпископом у радянські часи. І замість того, щоб втекти в монастирі, закопатися в печери і каятися, ці люди є патріархами і пробують нас повчати. Це ненормальна ситуація.

Владимир Корнилов: Я хотел бы заметить, что подавляющее большинство нынешних первосвященников русской, украинской православной церкви обоих патриархатов сделали карьеру в советские времена, включая и Филарета, и целый ряд епископов УПЦ КП.

Дмитро Корчинський: Але постраждав один Філарет.

Владимир Корнилов: Где Филарет пострадал? Что Вы имеете в виду? Сейчас? Он с успехом баллотировался на пост Патриарха Русской Православной Церкви. Конъюнктура есть конъюнктура, для церковной бюрократии в том числе. Я в этом плане заметил бы некоторое несоответствие: с одной стороны, мы сетуем на то, чтобы церковной бюрократии было меньше, с другой стороны, говорим о том, что на каждую тысячу верующих должен быть свой епископ.

Дмитро Корчинський: Який не буде бюрократом.

Михаил: Вопрос к Корнилову. Почему на праздник не позвали Филарета? Вопрос к Корчинскому. Почему на Ваше предложение приехать не откликнулся Диомид?

Владимир Корнилов: Дело ведь не только в Алексие ІІ. Филарета не признает ни одна православная церковь, включая Варфоломея. И тот факт, что на государственный (!) праздник не позвали Филарета, свидетельствует, что в глазах этой власти данный персонаж стал, мягко скажем, одиозным. То есть, им пожертвовали, как пешкой, для того, чтобы решить вопросы хотя бы внешнего единства.

Дмитро Корчинський: Диомід просто не зміг приїхати. Крім того, це православний нонконформіст, він не любитель такого роду тусовок.

Сергей Белевский: День добрый Владимир и Дмитрий! У меня вопросы к обоим участникам:

1. Православны ли Вы? Если да - то посещаете ли Вы Православную церковь или т.н. "храмы" анафемы Денисенко (других раскольников-униатов или "автокефалов)?

2. Почему по Вашему мнению, Ющенко так и не смог остаться до конца совместной литургии на Владимирской горке?

3. Каково, по Вашему мнению, влияние госдепа США на сегодняшнюю религиозную ситуацию на Украине? (очевидные результаты по расколу и очевидные цели по уничтожению Православия мы сегодня, к сожалению, уже видим).

4. Почему г-н Ющенко с упорством маньяка продолжает вмешиваться в дела Православия, тогда как Православная Церковь отделена от государства? Ведь очевидно, что большинство народов Украины не пошли за анафемой и прочими раскольниками.

5. Оцените результаты празднования 1020-летия Крещения Руси. Заранее благодарю.

Дмитро Корчинський:

1. Я – православний, щонеділі відвідую літургію.

3. Вплив Держдепа Сполучених Штатів на цю ситуацію в Україні, гадаю, невеликий, тому що я знаю людей, які в Державному Департаменті займаються конфесійною ситуацією в Україні – це люди, які погано розуміють, що відбувається, і натхнення серйозно займатися цими проблемами у них немає.

Насправді, участь Москви у сто, тисячу, мільйон разів більша, тому що Росія зацікавлена в рості напруження і в скандалах в Україні. Росії непотрібна лояльна Україна. Росії потрібна «злобная бандеровская» Україна, де утискають Православ’я, Україна, яка втрачає Крим і таке інше. Сполучені Штати зацікавлені лише в тому, щоб Росія займалася Кримом і Закавказзям і поменше працювала на китайському напрямку, поменше переймалася своїми далекосхідними проблемами. Я думаю, що пригоди навколо Далекого Сходу ще попереду, і Росія має бути зв’язана тут, а не там.

Владимир Корнилов:

1.Я вообще некоторые вопросы отношу к интимным, в частности: какой вы веры, на каком языке общаетесь дома… Я отношусь к верующим людям, которые, как сейчас принято говорить, «невоцерковленные». Я с уважением отношусь ко всем религиям, посещаю различные храмы, поскольку я историк по специальности, но при этом во многом наша беда в этом плане (и тут я соглашусь с Дмитрием), - к сожалению, у нас очень многие больше верят в обряды, чем в Бога. И в этом главная беда современного православия и церквей вообще.

2.Я могу только догадываться. Я думаю, что официальным объяснением будет то, что он спешил во Львов (у него там были мероприятия), затем в Ивано-Франковскую область на ликвидацию последствий аварии (он самолично ликвидировал последствия аварии, судя по фотографии), но я думаю, очень многие согласятся с тем, что Виктор Ющенко не выглядел на этих мероприятиях счастливым человеком. Видимо, все-таки он не получил то, чего хотел, и поэтому поспешил ретироваться с мероприятия, где он оказался даже не вторым лицом. Если уж толпа скандировала «Алексий» и скандировала сложное слово «Варфоломей», то менее сложное слово «Ющенко», на котором киевская публика поднаторела в 2004 году, уж точно не было слышно. Может быть, это в какой-то степени и повлияло на решение Ющенко свернуть свое пребывание на Владимирской горке.

Дмитро Корчинський: Мені б половину тих грошей, які були використані для натовпу, що скандував «Олексій!», вони б в мене скандували, що завгодно, хоч «Ірод великий!»

Владимир Корнилов: Я, конечно, не знаю, о каких деньгах Вы говорите, но те деньги из госбюджета, которые были вбуханы в завоз людей из предприятий, которые вообще не понимали, куда они попали, в эти биллборды в безумном количестве – эти деньги ни в какое сравнение не идут ни с чем.

Дмитро Корчинський: Ми ж дорослі люди. Не треба вважати, що якщо людина віруюча, то вона лохувата. У нас навіть православні вже давно безкоштовно нічого не скандують.

Александр: Думаю и уверен, что нужно открыто заявить, сразу же после создания єдиной Поместной Церкви в Украине, напрямую подчиняющейся Вселенскому Патриарху, как и было 350 лет назад, о нашей готовности принять под свою опеку руководство и управление Московской Партиархией и всей Российской церковью, так как Православие к ним пришло от нас, от крещения киевлян на Днепре в Киеве. И правильно было бы Московский Патриархат переквалифицировать в митрополию, подчиняющуюся Киевскому Патриархату, с последующим финансовым и кадровым полным контролем этой Московской Митрополии. Об этом нужно заявить сразу во всех СМИ и информацию донести нашему братскому русскому народу о том, что мы их не забываем и берём под свою опеку.

Дмитро Корчинський: Можна багато жартувати на всі ці теми, але ми знаходимося на краю могили. І українців, і росіян з кожним роком в світі стає все менше, православних взагалі катастрофічно мало. Все християнство сьогодні терпить світову поразку. Так чи інакше, наша доба увійде в історію, як доба войовничого ісламу, а не як доба християн. Сьогодні близько двох мільйонів християн в світі щорічно так чи інакше потрапляють під переслідування за ознакою віри.

Нас стає дедалі менше. Ми бачимо процеси в Європі, де церкви перебудовують у мечеті. Дедалі більше людей стають прихильниками нових сект, нових релігійних утворень, а кількість нормальних православних християн дедалі зменшується.

Потрібно було б створити широкий християнський фронт, в тому числі і з католиками, і з протестантами, забути про всі суперечки. Вся «різня» не тільки між православними, але й між православними і католиками має відійти. У нас залишилися лічені роки, ми стоїмо на краю могили, і всі сподівання на те, що наш Бог вміє виходити з могили. А те, що відбувається зараз, не лізе ні в які ворота, і за цими жартами стоїть велика трагедія. Нас скоро не буде. Ми уже в меншості.

Владимир Корнилов: В этом плане я согласен с Дмитрием. Любые дрязги, любые склоки, любые прямые столкновения между различными православными конфессиями способствуют тому, что у нас растет число сект, далеких от Христианства, и уж тем более, от Православия, и число людей, которые разочарованы вообще в церкви, становится, на мой взгляд, все больше... Нам стоит задуматься о том, как найти реальные пути для диалога между церквями, между конфессиями, и я в который раз призываю украинскую власть не вмешиваться в этот диалог, который идет постоянно. Как только вмешательство власти становится меньше, моментально этот диалог приобретает новый импульс.