Спочатку про те, чим зазвичай обґрунтовується недоцільність віри:
1. Буття Бога й безсмертя принципово недовідні, таким чином, нерозумно напружуватися й обмежуватися (позиція обивателя).
2. Бог за визначенням є Добро і Благо, у світі ж панує зло, отже, або Бог не всемогутній, і отже він — не Бог, або Його немає (позиція Лотреамона).
3. Християнство культивує покору, слабкість, і таким чином, - безсенсово й думати, є Бог, чи ні, бо — як ми не раби, то і раби — не ми (позиція неоязичників - Ніцше, Еволи).
4. Жирні попи їздять на шестисотих мерседесах — виходить, все, що вони кажуть — обман (позиція лоха).
5. Христос — єврей, а ми — арійці (позиція скіна).
6. Ну не подобається мені все це (позиція естета).
Розберемо всі ці доводи по черзі:
1. Існує формула обґрунтування виправданості віри - "парі Паскаля". Зводиться вона до того, що коли людина просто на удачу (буття Бога дійсно недовідне, як недовідне і протилежне твердження), як у казино, робить ставку на віру, то виграти вона може безсмертя (Царство Небесне), а програти — всього лише тимчасові задоволення, які для мислячої істоти однаково завжди отруєні невідворотною перспективою смерті.
Проілюструємо дану формулу прикладом найбільш зрозумілим. Припустимо, ви сидите у в'язниці, де всі в'язні, і ви в тому числі, присуджені до страти. Дата виконання вироку невідома. Сидите ви у пристойних умовах, (як у тюрмах із голлівудських стрічок). Годують вас на забій, спортом можна займатися, в азартні ігри з братвою бавитись, і навіть жінку собі замовити можна. Але — страта невідворотна, вирок оскарженню не підлягає. В той же час, серед зеків гуляє легенда про те, що деякі мешканці «одиночок» (позбавлені всіх перерахованих вище принадностей “вільного режиму”), спромоглися втекти, продовбавши стіну в'язниці.
Довбали, розповідають, вони днями й ночами, причому в основному власною макітрою (вертухаї до тих камер не заходять, тільки через годівницю їдло передають, вкрай убоге, до речі). До одиночки можна потрапити, закосивши, приміром, під дурня, і довбай собі.
Гарантії, зрозуміла справа, немає, мало що зеки з нудьги вигадають. Але у випадку вдачі, ви — крутіші за графа Монте-Крісто.
2. Христос неодноразово згадує, що "світ у злі лежить", що "менеджер (князь) світу цього" — диявол. А сам Христос "приніс не мир, але меч", щоб існуючий диявольський миропорядок зруйнувати. Про абсолютну ж всемогутність Бога говорити не слід від моменту створення людини, наділеної свободою волі, тобто Бог — сам себе обмежує. Людина, згідно зі Святим Писанням, свідомо відійшла від Бога, та обрала собі князем сатану, тим самим і себе, і саму природу, володарем якої вона була створена, віддавши у рабство. І на землі в зв'язку з цим, у повному розумінні цього слова діється чорт зна що.
Не порушуючи принципу свободи волі, Бог міг радикально втрутитися в ситуацію, лише коли прийняв образ людини, пройшов хресним шляхом, помер у муках, зійшов у пекло і, в підсумку, воскрес. Вказавши тим кожній людині окремо і людству в цілому шлях порятунку від рабства.
3. Шлях аскези що завгодно — тільки не шлях слабких і покірливих. Це реальна війна зі смертю, яка живе в тобі і живе тобою. Зречення від своєї "людської" сутності — аж ніяк не безглузде самокатування. Долаючи в собі людське, пристрасне, аскет дає можливість проявитися Божественній енергії, яка інакше ніяк не проникне крізь шкіру звіролюдини.
Божественна енергія тотально перетворює людину, робить її спроможною на немислиме та просто неможливе. Можна не вірити в реальність цілком документально підтверджених чудес, можна пояснювати все як Вінсент Вега у "Кримінальному чтиві", тільки слід мати на увазі його трагічну та безславну смерть.
Українська інтелігентна та навколоінтелігентна публіка найчастіше просто не знає євангельського Христа, натомість знає толстовсько-булгаковського. Цей дегенеративний персонаж не має нічого спільного з Христом, який батогом виганяв із храму торговців та був непохитно безмовним на допиті в прокуратора. Прийшов Він не до всіх, а тільки до обраних, які володіють достатньою силою, щоб звалити хрест на власні плечі.
Нагорна Проповідь, у якій ідеться про "тих, що плачуть та жадають правди", адресована тим, кому категорично не в кайф у "концентраційному всесвіті", кого його глобалістичні, мондіалістичні закони, аж ніяк не влаштовують, це - "реалісти, які вимагають неможливого". Вона — не для свиней, перед якими Він прямо забороняє "розкидати перли" слів, які ті сприйняти не здатні.
4. Священики зовсім не є зразком для наслідування. Зразок — Христос та Святі. Священики всього лише, в силу своєї посвяти, мають данні їм особливі властивості, які не зникають навіть у випадку їх не надто морального поводження (не мається на увазі содомія та смертні гріхи). Електричний дріт (провідник) не втрачає здатності передавати електричний струм, у випадку якщо ізоляція брудна та пошкоджена. Головне, аби ланцюг не переривався. Під час богослужіння він не переривається. Все вищенаведене зовсім не скасовує особистої відповідальності “неякісного провідника”.
5. Насправді, як витікає з євангельських текстів, Христос сам прагнув бути розп'ятим, аби, добровільно прийнявши безвинні страждання ганебної і страшної страти, вказати шлях перемоги над головною диявольською спокусою — спокусою гордині та жалості до себе. В якому регіоні планети Земля в ту епоху могли стратити за те, що хтось назвав себе Сином Божим, - тільки і винятково в Юдеї. Для греків, римлян, скіфів, індусів, китайців та інших, претензії на даний високий статус людини, яка реально творить достатньо неслабенькі чудеса, не викликали б жодних заперечень. Тож де Богові було втілюватися?
6. Тут заперечити нема чого. Швидше за все, Він не за вами приходив і не для вас говорив. Розслабтеся.
Тепер про християнську "покірливість усілякій владі". Ми не будемо розглядати даний феномен в історичній перспективі. Відзначимо тільки, що гасло "хто був нічим, той стане всім" не могло би з'явитися в принципі, якби не євангельське "і останні стануть першими". Поговоримо про сьогоднішній момент.
“Теологія Звільнення”, розроблювальна низкою латиноамериканських богословів, не є ані перекрученням традиційного віровчення, ані спробою адаптувати його до якогось радикалізму, але в основних своїх постулатах є послідовним і насправді єдино виправданим його тлумаченням у сучасному світі.
Сріблолюбство — один зі смертних гріхів. Капіталізм та суспільство в цілому, в якому ринкові відносини домінують над усіма іншими, є, таким чином, суспільством тотального гріха. На погляд Отців Церкви, навіть просте накопичення є проявом невір'я у промисел Божий, і отже — гріхом. Все, що має людина понад необхідне для елементарного життєзабезпечення, Святі пропонують роздавати нужденним. І це не благопобажання, а імператив.
Чому ж повсякденна практика сучасних патріархатів м'яко кажучи, не завжди і не в усьому відповідає заповідям, які мають "соціальне звучання" — питання не до Христа й апостолів, а в першу чергу до екклезії - Церкви як общини, та до Братств, а вже потім — до представників церковної бюрократії (кліру).
|