Хочете уявити серба – змішайте поляка з турком. Серби себе вважають слов’янами. І так воно, безперечно, і є, але довге перебування в османській імперії наклало свій відбиток. На місці ми зустріли набагато менше циганщини, аніж у фільмах Куштурици. Турецький же вплив відчувається сильно. В хаотичній забудові та всіляких надбудовах на дахах. Внутрішніх двориках з балконами. В темпераменті та темній шкірі мешканців. Та, звісно, в культі кави, якій поступається навіть місцева ракія.

Сербська мова ближче до української, ніж до російської. Але як і інші мови європейських слов’ян – щось зрозуміло, коли написано, а на слух – ні, бо розмовляють швидко, роблять наголоси на перший склад. Доброго дня – „Добр дан”. Дякую – „хвала”. Будь-ласка – „приятно”. Уряд - „влада”. Кофе – „кафа”. Гривня – „10 динар”. Янки гоу хоум – так само, як і українською.

Серби – комунікативні та приязні люди. До українців ставлення дружнє (принаймні поки Україна не визнали Косова). Хоча росіян („русів”) люблять ще більше – все ж Путін (портрет якого іноді зустрічається на парканах та вітринах) хоч на словах, але підтримував Сербію.

В центрі Белграда є кілька інформаційних туристичних центрів (зелена „і”), на які вказують численні покажчики. Там безкоштовно можна взяти яскраві буклети, що допоможуть спланувати маршрут Сербією. А також карту міста, на якій робітник люб’язно покаже „точку стояння” та необхідний вам об’єкт (наприклад посольство).

Основною пам’яткою Бєлграда – є Келемегдан – міська фортеця. Будувати її почали ще римляни. Десятки разів її разом із містом руйнували. І десятки разів відбудовували. Комплекс відновлено до повноцінного, замкнутого фортифікаційного об’єкту. Хоч зараз піднімай ворота, наповняй водою рів та відстрілюйся з рогатки.

Втім в зовнішньому рові розгорнули тенісні корти та клубний баскетбольний майданчик. А між першою та другою стіною – експозицію танків та артилерії. На першому валу – музей війни. У внутрішній башті – „народна обсерваторія” – за 20 динар можна подивитися на зорі, або на місто. Ще – „музей скелетів”. Якийсь будиночок на болгарський манер. Пам’ятна брила на честь перемоги над турками.  Поруч якась мусульманська пам’ятка. З боку Дунаю – до стін примикає церквушка. Все вільне місце – насаджено парковими деревцями, кущами та лавочками. Біля другого входу - зоопарк... В них взагалі все якось намішано. Якщо музей – то всього одразу. До того ще й парк для відпочинку. Ходити можна будь-де. Залазити на танки, заглядати в дула, підходити до краю обриву тощо.

Чимось схожу картину ми бачили в соборі св. Савви. Монолітно-бетонна конструкція габаритів храму Христа Спасителя в Москві. Архітектура (як і у більшості інших храмів) – у візантійському стилі. Оздоблення теж здебільшого аскетичне... Так от храм недобудований – йдуть оздоблювальні роботи. Проте як храм він вже діє. Зліва вже служать. По центру на лісах вісить холст із зображенням Тайної вечері. Внизу ікони, щоб прикладатися. З Південних воріт електрокар завозить елементи оздоблення. Дивно, але будівельники якось не заважають прихожанам. Нікому також не заважали і діти, що грали в м’яча ззовні.

До речі, в церквах у них нема карнавок – жертвуючи грошима люди просто кладуть їх на ікони. Під кінець служби ікони, немов польові ромашки - в купюрах та монетках. Також немає біля ікон підсвічників. Баддю з піском та водою для свічок ставлять біля входу. А то і будують для цього окрему капличку. До храмів приходить багато людей, молоді та дівчат у джинсах. Здається, що прихожани почуваються в церкві ніби більше по-домашньому чи що. Принаймні нам здалося, що Церква для більшості сербів більш
близька, ніж зазвичай у нас. Менше проявів мракобісся.

Від натівських бомбардувань залишилось напівзруйноване приміщення генштабу. Прямо в центрі міста. Поруч із кабміном та американським посольством.

Сербський парламент займає дуже скромне приміщення. В старій будівлі зробили Народний дім (щось на кшталт нашого Українського дому). Громадський транспорт функціонує відмінно. Тролейбуси, автобуси, трамваї. Причому в центрі їх так багато, що часто вони їдуть колонною по п’ять – шість штук (різних маршрутів). Більше п’яти хвилин чекати не доводилось.

Раз на 40 хвилин від Зеленого базару їде автобус (№72) до аеропорту. Коштує 30 динар (приблизно 3 гривні). Хоча нам так і не вдалося жодного разу заплатити за проїзд (коли приїхали – не було дінар, коли поверталися – у водія не було білетів). Таксист, же якій причепився до нас на виході з аеропорту казав, паскудо, що автобусів тут взагалі немає і пропонував довезти нас до міста за 25 євро.

Напроти залізничного вокзалу (як для столиці, занадто зачуханому) є кілька отелів та хостелів. Койко-місце у загальному номері хостела – біля 10 євро. В окремому номері – біля 30-ти. Поруч готель „Асторія”, де за 60 євро ми зняли двумісний номер з телебаченням, холодильником, гарячою водою в душовій та сніданком (сербською - „доручек”) – кава та омлет.

В Косовську Митровицю ми добралися автобусом (сполучення залізницею перервано). Квиток (практично через всю Сербію) коштував 1000 дінар (100 гривень). Якщо купляти не у водія, а в касах – трохи дешевше. Їхати годин шість. Є нічні рейси.

Митровиця за нашими поняттями – маленький райцентр на 30 000 чоловік. Ми знайшли аж три готеля. „ББ” – по 25 євро на особу. Мотель „Бішовац” – 20 євро для сербів і 35 для іноземців. Готелі - тризіркові, гарячої води нема, сніданок (незмінний омлет). Третій – малопомітна вивіска на шляху до церкви св. Димитрія, що висотіє над містом. Зазначена церква – новобудова. Її довелось будувати після розділу міста на сербську та албанську частину, бо стара церква залишилась на ворожому боці (зараз там, мабуть, будують МакДональдс). Стиль незмінно – візантійській. Маленькі круглі віконця-бійниці. Хоча нас запевняли, що то є архітектура, а не фортифікація. Ще вище в гору – велика та потворна пам’ятка загиблим у 2-гу світову шахтарям у вигляді бетонної вагонетки ще з тітовських часів. На сусідній горі (ще вище за вагонетку) – рештки укріплень та великий прапор Сербії.

Від „Бішовацу” ходять маршрутки („комбі”) на Приштину та Грачаницю. Скільки коштують не знаю – ми їхали в авто. Грачаниця – один з найстаріших монастирів Сербії. Знаходиться трохи південніше Приштіни. Нагадує Софію Київську. Тільки по-менше. Чудові розписи. Фотографувати всередині неможна. Але подивитися (і помолитися) варто.

Отже не дивлячись на те, їдете ви в Сербію в якості туриста чи добровольця, подивитися є що. Приємної поїздки!

Фотогалерея>>