Тимошенко затвердила весняний призов. Передвиборна обітниця та мрія тих, хто косить від армії, про контрактну комплектацію не втілилась. Цього року їм знову будуть всучувати повістки, лякати судами та цькувати двірниками.

Всі розмови „за” або „проти” армії традиційно зводяться до „в армії стають справжніми чоловіками”. Тут, мовляв, і дисципліна, і „труднощі та нестатки”, фізичні навантаження та психологічні випробовування. Та насправді, армія не має монополії на неприємності. З тим самим успіхом можна заїхати на тюрму. Там не менше труднощів, а дисципліни навіть і побільше буде. А наколки там б’ють не гірше, ніж у прикордонних військах. Заїхав на СІЗО дрібним хуліганом, а вийшов закоренілим уголов... тобто, контрсистемником... Але чомусь ніхто із піною у рота не доводить, що треба відмотати кілька років, щоб стати справжнім чоловіком.

Тож про службу в армії варто розмірковувати з інших позицій. З міркувань доцільності. Молода людина однозначно має проходити строкову службу... якщо в подальшому прагне стати ментом або якщо не візьмуть - охоронцем.

Наші хлопці з БРАТСТВА здебільшого косять (потрібна допомога в цьому питанні — звертайтеся — прим. ред.) Вони, мабуть, справедливо вважають, що справжній патріот має служити в Українській Повстанській Армії, а не в ЗСУ. Існування останньої в сучасному вигляді позбавлене будь-якого сенсу. Як можна захищати Батьківщину, коли нема ракетних військ стратегічного призначення? Від кого? Хіба що від молдаван. Ані від Росії, ані від Сполучених Штатів ЗСУ не захистять. Нас не бомбардують, як югославів, не тому, що ми сильні, а тому, що поки нікому не потрібні. Протистояти американській військовій машині неядерними засобами неможливо.

Армія потрібна не лише для війни? – Так. Але українські прикордонні війська, по-суті, виконують інтернаціональний обов'язок на користь Євросоюзу – охороняють його кордони від нелегалів. Потім, за наші з Вами кошти, депортують цих „шукачів долі” додому. І при цьому — жодної вдячності від європейців. Вони, європейці, не тримають на своїх кордонах колючку, КСП та датчики руху. І ми не відгороджуємося ними від Росії, звідки до нас потрапляють китайські та індійські нелегали. Але кордони з Польщею, кожний громадянин якої має право на безвізовий в’їзд до України, охороняємо з вівчарками. Отже, напрошується висновок, що українські прикордонники охороняють не Україну, а Євросоюз — від наших гастарбайтерів. Але чому на наші податки? І чому я маю за це віддавати своє життя?

Після того, як міліція і Внутрішні війська, фактично, підпорядковуються одній людині (президенту), останні втратили свою основну функцію – врівноважувати. Треба залишити щось одне. Напевно – міліцію, як більш боєздатну. Минулого року виявилося, що кілька даїшників можуть зупинити колону ВВ. Отже ДАІ – боєздатне, а ВВ, які не можуть виконати такий простий наказ – прибути до столиці – ні.

Навряд чи можна вважати боєздатними і українську ППО, якщо вже багато років заборонені навчальні стрільби. Льотчикам-винищувачам і танкістам весь час не вистачає пального. А коли все навчання відбувається на емуляторах, нащо тягти молодь у казарми, якщо її й без того багато сидить у комп’ютерних клубах. Там військова підготовка могла б бути навіть прибутковою для бюджету...

Всі розуміють: армію треба реформувати. Ядром має стати професійна армія. Але окрім того, має бути загальний військовий всеобуч (замість сучасної призовної панщини). Замість фарбувати розмітку на плацу, молода людина, як у Швейцарії або Ізраїлі, вчиться поводженню зі зброєю, груповим тактичним діям. І повертається додому з формою, штатною зброєю та повним боєкомплектом, які зберігаються в домашньому сейфі все життя. І справа навіть не у швидкості мобілізації. Це більше до питання формування нації. Встановити поліцейську диктатуру або впровадити політичні репресії, коли у кожного вдома є штурмова гвинтівка — неможливо. Тоді й починається “розвинена демократія”, “прозорі чесні вибори” та “міліція з народом”.

Нема зброї – нема демократії. Американська демократія побудована на традиціях Дикого Заходу. Європейська — почалася зі взяття Бастилії. В українців вкрали “помаранчеву революцію”, коли її ватажки зупинили людей на підходах до Банкової. Українську революцію, врешті-решт, виграла суддя Печерського райсуду. А всі ті майдани виявилися лише громадським тиском на судове рішення. Шкода! Демократії на шару не буває. Треба все починати з початку.

P.S.: Хотів про все це розповісти на одному телевізійному шоу, куди мене недавно запросили. Та редактор чомусь вирішив, що Кузьмук розповість про армію краще. А дарма – вікна моєї квартири виходять на один із армійських штабів. Тож інколи бачу армію такою, якою вона є — коли генерали вже сплять. Потім розповідаю друзям історії, які здаються їм анекдотами.